Меню

Головна

Адміністрація школи Профспілка
  • Колектив
  • Методичні об'єднання
  • Виховна робота
  • Майстерня вчителя
  • Учням
  • Батькам
  • Наші досягнення 
  • Органи самоврядування 
  • Бібліотека
  • Соціально-психологічна служба
  • Харчування
  • Оздоровча робота
  • Охорона праці та безпека життєдіяльності
  • Прозорість та інформаційна відкритість закладу освіти
  • Форум школи
  • Зворотній звязок
  • Фотогалерея Карта сайту Про нас
  • вересень 2017
  • жовтень 2017
  • листопад 2017
  • грудень 2017
  • Hавчальний портал «Shkola.ua»
  • Виконавчий комітет Нетішинської міської ради
  • Відділ освіти Нетішина
  • Вінницький регіональний центр оцінювання якості освіти
  • ДНЗ №2 "Казка"
  • ДНЗ №9 "Пролісок"
  • на сайті ведуться технічні роботи

    Офіційний сайт
    Нетішинської ЗОШ I-III ступенів №4

    Головна

    Фотогалерея

    Карта сайту

    Вакансії

    Про нас

    Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0

    Коза́к — представник військового стану, воїн-найманець. Член самоврядних військових громад, що з кінця 16 століття існували на теренах українського «Дикого поля», в районі середніх течій Дніпра та Дону, на межі християнського і мусульманського світів.

    Запорозька Січ

    Запорозька Січ була обведена високими валами з частоколом і зрубами, на які ставилися гармати. Між валами була широка площа, на краю якої стояли курені — казарми, де мешкали запорожці. Козацька залога на Січі, що звалася також кошем, нараховувала кілька тисяч (іноді її чисельність доходила до 10 тис.) озброєних козаків. На площі містилася церква, будинки старшини, школа, господарські та військові споруди. Січова церква Покрови Пресвятої Богородиці і духовенство перебували під зверхністю Києво-Межигірської архимандрії. Площа біля церкви була центром суспільно-політичного життя Запорозької Січі, де відбувалися Січові ради тощо. Поза валами був Січовий базар, куди приїжджали купці зі своїми товарами. Січовики продавали тут продукти своєї праці — рибальства і мисливства. На Січі не було ні феодальної власності на землю, ні кріпосництва. На Запоріжжі панував не феодальний примус, а принцип найму. Панівну верству Запорозької Січі становили не феодали як привілейований стан, а власники рибних промислів, багаті скотарі й торговці, а пізніше, в міру розвитку землеробства та інших галузей господарства — власники великих зимівників, водяних млинів, чумацьких валок тощо.

    https://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/thumb/c/c7/Maket.jpg/250px-Maket.jpg

    Макет Запорозької Січі (Історичний музей)

    Цим багатіям протистояла голота — маса бідняків, позбавлених засобів виробництва і власного житла. Між цими двома протилежними класовими групами стояв прошарок дрібних власників. Із середовища багатого козацтва виходила правляча верхівка — старшина, яка зосереджувала у своїх руках адміністративну владу і судову, керувала військом і розпоряджалася фінансами. Вона представляла Запорозьку Січ у зносинах із зовнішнім світом. Усю старшину обирали на військовій козацькій раді, причому у виборах мало право брати участь усе козацтво. Однак, попри це, заможна верхівка в більшості випадків добивалася вигідних для себе ухвал козацької ради. Відзначаючи специфічні риси політичної організації запорозького козацтва, Січ називають «козацькою республікою». Запорозькі козаки становили товариство — громаду, яка поділялася на курені. Найвищим органом влади на Січі була військова козацька рада, в якій брали участь усі козаки. Рада обирала кошового отамана, козацьку старшину, спільно вирішувала найважливіші питання. На Запорозькій Січі діяв козацький військовий суд, який нещадно карав за вбивство товариша, крадіжки у побратимів. Каралися також приведення у Січ жінок, пияцтво під час походів, кривда жінки, зухвалість до начальства тощо. На Запоріжжі при церквах діяли школи, де діти козаків навчалися письма, церковного читання, співу та музики. Ще одним показником розвитку культури на Січі було шанобливе ставлення запоріжців до книги. Звичайно, купувати та дарувати книги могли дозволити собі лише заможні козаки.

     

    Курінь

    Курінь — у 16-18 ст. військово-адміністративна одиниця Запорізької Січі, що складалася з кілька сот козаків.

    Кожний, прийнятий до козаків, входив до певного куреня.

    Запорізька Січ ділилася на 38 куренів. Кожний курінь мав своє господарство і назву, найчастіше за назвою місцевості, з якої походили козаки цього куреня — Полтавський, Уманський, Канівський, Корсунський, Батуринський та інші.

    На чолі куріня стояв курінний отаман. Отамана обирала курінна козацька рада. Він мав широкі військово-адміністративні компетенції та вирішував деякі судові справи.

    При переселенні на Кубань склад Чорноморського війська зберігся традиційним куренним. Було додано тільки два додаткових куреня до традиційних запорозьких. Курені розташувалися на Таманьському півострові і землі між річкою Кубань й Озівським морем.

    Звалися поділи Війська Запорозького куренями через те, що у перші часи існування Січі запорожці жили по куренях. Ті курені були довгі, щоб у кожному можна було міститися кільком сотням товариства, і вкривалися вони очеретом, а зверху ще й звіриними шкурами, щоб було зимою тепліше. З часом замість куренів по січах почали будувати для товариства довгі хати, по 12-15 сажнів завдовжки кожна хата, і хоч запорожці жили вже по хатах з самого початку XVII віку, та проте вже й ті хати почали зватися куренями, бо запорожці звикли до тієї назви. Під Січ запорожці завжди обирали сухе й високе місце на березі Дніпра або якоїсь його протоки і, лишивши посередині того місця майдан, будували навкруг нього 38 довгих хат (куренів), де товариство мало б притулок під час негоди.

    Коли Військо Запорозьке виступало у похід суходолом, то поділялося воно не на курені, а на полки (паланки) так, що полк складався з козаків трьох і чотирьох куренів.

    Першого січня всякого року у Січі скликалася рада, у якій брали участь з однаковими правами всі запорожці, і на тій раді всякий курінь обирав собі на весь рік курінного отамана й кухаря, а після того всі курені разом обирали кошового отамана, військового суддю, писаря й осавула та ще підстарших: скарбника, пушкаря, довбиша, хорунжого, бунчужного й інших урядових осіб.

     

    Генера́льний пи́сар

    Генера́льний пи́сар — військове звання вищої службової особи.

    Генеральний писар — член генеральної старшини, вища службова особа, яка вела справи гетьманського уряду в Україні в 17-18 століттях. Іноземці називали його канцлером. Генеральний писар керував діяльністю Генеральної військової канцелярії, приймав іноземних послів, брав участь у виробленні умов міжнародних договорів, вів дипломатичне листування. Генеральний писар зберігав державну печатку.

    https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/0/06/05._Pysar.jpg/320px-05._Pysar.jpg

     

     

     

     

    Гетьман

    Гетьман (від нім. Hauptmann, польськ. hetman — начальник) — назва вищих воєначальників у таких державних і військово-державних утвореннях, як Велике князівство Литовське, Королівство Польське, Річ Посполита Обох Народів та Військо Запорозьке Низове. В умовах сьогодення вживається метафорично стосовно сучасних можновладців.

    https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/2/2f/BChmielnicki.jpg

    Український гетьман Богдан Зиновій Хмельницький.

     

    Кошови́й отама́н

    Кошови́й отама́н (кошовий) — виборна службова особа в Запорозькій Січі (XVI–XVIII ст.), яка зосереджувала у своїх руках найвищу військову, адміністративну і судову владу, очолював Кіш Запорізької Січі.

    Кошових отаманів до середини XVII століття часто називали гетьманами. Під час воєнних походів влада отамана була фактично необмеженою, але в мирний час найважливіші питання військового і політичного характеру виносив на розгляд ради старшин і військової ради. Кошовий отаман мав чітко визначені обов'язки: відкривати військові ради (коло), головувати на старшинських радах, вступати в дипломатичні стосунки з іноземними державами, розподіляти військову здобич, прибутки від мит, узаконювати поділ пасовищ, земель і угідь для полювання і рибальства. Кошовий отаман затверджував обрану січовою радою кошову старшину — військового писаря, військового суддю, військового осавула, які були його найближчими радниками і помічниками. Призначав паланкову і наказну старшину, інколи й військових службовців — військового довбиша, військового товмача, військового кантаржія, військового гармаша (пушкаря) та інших. Кошовий отаман, виконуючи функції верховного судді, затверджував вироки, винесені кошовим суддею, в тому числі і смертні, приймав духовних осіб з Києва і призначав священиків у січову і паланкові церкви. На час своєї відсутності призначав свого заступника — наказного отамана.

    Зовнішньою ознакою влади кошового отамана була залізна булава (іноді тростяна). В церкві ставав в окремому місці — бокуні (стасидії), різьбленій з дерева і пофарбованій у зелений колір.

    У Козацькій Республіці владу кошового отамана («батька», «вельможного добродія») обмежували звіт, час і рада запорожців. Кожен кошовий щороку 1 січня звітувався перед побратимами на раді. Якщо козаки висловлювали невдоволення його діями, отаман негайно кидав на землю шапку, клав палицю, вклонявся товариству, дякуючи за виявлену протягом року честь, і йшов у свій курінь. Після цього починалися вибори нового кошового отамана. Кожен курінь пропонував свого кандидата, тому вибори часто тривали дуже довго, а іноді закінчувалися сварками. Коли ж нарешті зупинялися на найдостойнішому січовику, його запрошували на площу. Обраний, за давнім звичаєм, повинен був двічі відмовлятися від такої честі, а втретє — дати згоду. На раді кошовий отаман мав кланятися на 4 боки, дякувати під вигуки запорожців: «Будь, пане, здоровий та гладкий. Дай тобі, Боже, лебединий вік і журавлиний крик». Кожного кошового обирали лише на рік. Найславетніших, найшанованіших — переобирали протягом 5 і більше років. Наприклад, Іван Сірко, отаманував протягом 15, а Петро Калнишевський — протягом 10 років. Декілька раз ставали кошовими отаманами такі визначні українські військові діячі, як Кость Гордієнко, І.Малашевич. Проте будь-яке важливе рішення приймалося колективно на козацькій раді. У розмовах із січовиками кошовий отаман називав козаків по-батьківськи, по-товариськи: «дітки, братчики».

    Життя кошових отаманів. мало чим відрізнялося від життя решти козаків. Він жив і харчувався разом із побратимами. Кошовий мав ділянку землі, виділене йому жалування, слуг (джур, своєрідних ад'ютантів).

    Окрім кошових отаманів, були на Січі 38 курінних отаманів, які виконували роль інтендантів, дбали про харчування, скарб козаків. Останнім кошовим Запорізької Січі був Петро Калнишевський.